Рівненське обласне об᾿єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

Основна мета діяльності «Просвіти» – утвердження української національної ідеї, державної української мови, розвиток нашої культури, відродження історичної пам'яті, формування національної свідомості та піднесення духовності і добробуту українського народу.

 

Просвітяни РІвненщини підтримують Звернення української інтеліґенції до нинішньої та прийдешньої української влади

Звернення української інтеліґенції

до нинішньої та прийдешньої української влади

 

До відома та уваги всіх,

хто називає себе представниками і слугами українського народу!

 

Упродовж останнього часу українська нація, яка на світанку своєї незалежности свідомо обрала шлях гуманного, терпимого, ненасильницького та поступового розвитку, стикається з дедалі жорстокішою агресією зовнішніх і «внутрішніх» сил, котрі намагаються позбавити нас права самостійно визначати свою власну долю та будувати життя у своєму домі відповідно до нашого власного бачення, наших традицій та устремлінь.

З допомогою різних методів тиску і насильства нам намагаються заборонити або завадити у відродженні нашої тривалий час переслідуваної мови та культури, а також – втіленні у життя питомого для нас европейського цивілізаційно-культурного й політичного вибору. Єдину українську націю постійно намагаються розділити на штучно змодельовані мовно-реґіональні спільноти, між якими розв’язати конфлікт.

Всі ми не раз були свідками того, як наші співвітчизники, рідною мовою котрих є російська, кримсько-татарська, угорська, румунська, болгарська чи будь-яка інша, демонстрували високі приклади громадянського патріотизму та навіть готовности свідомо віддати за Україну свої життя. Водночас, ці люди у переважній більшості підтримують европейське майбутнє країни, з повагою ставляться до природних прав україномовних співгромадян і розумінням – до тієї консолідуючої і системотворчої ролі, яку українська мова й культура відіграє в у створенні та існуванні України як самостійної і незалежної держави.

Натомість ті, хто нав’язливо оперує поняттями «двомовности» та «федерації» або евфемізмами на кшталт «економічної інтеґрації країн колишнього СССР», цілком очевидно насправді домагаються не цього, а здійснення насильницького відриву від України все нових її територій з наступним включенням їх до складу Російської Федерації, котра виступає замовником і дириґентом відповідних дій. На прикладах Криму, Донецької і Луганської областей це абсолютно ясно видно тепер усім, хто тверезо оцінює реальність і не намагається приховати аґресивні дії та наміри за машкарою облудливих слів.

Шлях будь-яких поступок цим беззаконним пожаданням є для нашої нації шляхом до небуття, бо ті, хто ці вимоги висуває, насправді не прагнуть жодного компромісу та жодного взаємотолерантного співжиття, а лише – нашого знищення.

За цих умов ні в кого з українців не залишається ні можливості, ні права бути «толерантними» до тих, хто зі свого боку не визнає за нами права не лише на вільний і незалежний розвиток, але й на саме існування, тероризує мирне населення країни, грабує, катує, вбиває і залякує людей.

Нація, життю якої кинуто виклик, має невід’ємне законне право на самозахист такого ступеню інтенсивности, який безумовно ґарантує нам інше наше природне право бути самими собою, себто – українцями. Ми не можемо бути терпимими до дій, що створюють загрозу основам нашого національного буття.

Ось які цілком очевидні для всякого патріота своєї нації принципи ми вважаємо безумовно обов’язковими для всякої влади, котра має бажання називати себе «українською»:

1.    Принципова неприйнятність перетворення питань внутрішнього конституційного устрою України на предмет зовнішньополітичних «перемовин», особливо – з державою-аґресором, якою є Російська Федерація.

2.    Відмова від будь-яких «переговорів» чи «компромісів» з тими, хто зазіхає на незалежність і цілісність України, як безпосередньо зі зброєю у руках, так і надаючи озброєним сепаратистам політичну, матеріально-фінансову, організаційно-технічну, інформаційно-пропагандистську та іншу підтримку.

Ці два перші принципи в умовах прямої зовнішньої аґресії та інспірованого нею збройного сепаратизму є основоположними, бо їхнє недотримання створює очевидну перевагу «праву сили» над силою права та провокує розгортання «спіралі насильницьких дій», прямим шляхом ведучи нас до національної катастрофи.

3. Однозначне визнання та послідовний захист природного права українців бути господарями на своїй землі, плекати на ній свою ідентичність, мову та культуру, розвивати своє економічне життя.

На практиці це означає, зокрема, що:

3.1) усі підприємства, котрі працюють в Україні, мають працювати на Україну та для України. Право будь-кого на економічну діяльність з метою отримання прибутку не може бути поставлене вище від права українців на свою землю та вільне і гідне життя на ній, що включає також і належну екологічну безпеку та здорове довкілля.

3.2) українська мова має отримати належний захист, підтримку та цілеспрямовано відроджуватись на всій території країни. Її носії у жодній зі сфер суспільного життя та ні в якому реґіоні України не повинні ставитися у становище, юридично або практично упосліджене порівняно із носіями інших мов;

3.3) матеріяльна та нематеріяльна культурна спадщина українського народу має дбайливо оберігатись, а розвиток української культури – отримувати належне сприяння.

4. Визнання та усвідомлення того, що у сучасному світі інформаційна безпека є основою всякої іншої, а отже:

4.1) припинення трансляції на території країни кіно та теле- і радіопередач, концертно-видовищних та інших заходів масового впливу на свідомість населення, що несуть ідеологію антиукраїнізму, принижують гідність українців, сіють серед них національний ніґілізм, московський імперіялізм, ідеї так званого «русского міра», звеличують державу-аґресора та пропагують її зверхність стосовно українського та інших народів;

4.2) забезпечення належного представлення українського культурно-інформаційного продукту в усіх сферах життя українського суспільства та недопущення іноземного культурного домінування;

4.3) забезпечення виховання українських дітей та юнацтва в українському дусі, на основі української культури та як свідомих патріотів своєї Батьківщини.

5. Визнання та послідовний захист права українців іти шляхом европейської та евро-атлянтичної інтеґрації своєї країни на основі відродження нашої власної глибинної европейської культурної ідентичности, організаційною формою чого є, в підсумку, повномасштабне та повноцінне членство в НАТО та ЕС.

6. Припинення членства в усіх міжнародних структурах і договорах та утримання від укладення в майбутньому будь-яких міжнародних угод, котрі би практично або символічно ідентифікували Україну із «зоною впливу», «особливих інтересів» чи будь-якою іншою формою домінування Російської Федерації, як держави, що є стосовно нас аґресором і окупантом наших земель.

7. Активна підтримка Україною та захист прав осіб українського походження і вихідців з України в інших державах, а особливо – на територіях, де вони є автохтонним населенням.

Ми переконані, що недотримання цих принципів, або спроби ухилятися від ясної позиції стосовно них, є антиукраїнськими за своєю суттю, такими, що в безпосередній або лише трохи довшій перспективі ведуть до підриву основ національної безпеки і державности України та мають безкомпромісно поборюватись.

Ми хочемо жити в Україні, де поважається право українського народу бути господарем своєї землі.

Підписи:

Тарас Компаніченко, український лірник, кобзар і бандурист, лідер гурту «Хорея Козацька»

Кирило Стеценко, український скрипаль, композитор і культуролог, голова Київського міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

Сергій Пантюк, письменник, видавець, секретар Національної спілки письменників України

Володимир Гонський, бард, публіцист, громадський діяч, ведучий Евромайдану з грудня 2013 по лютий 2014 року

Євген Шевченко, мистецтвознавець, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України

Ігор Пошивайло, український етнограф, голова Музейної ради при міністерстві культури України

Валерій Лисенко, український еколог і культуролог, член Правління Ліги екскурсоводів Києва

Валентина Бочковська, директор Музею книги і друкарства України

Олена Кіс-Федорук, мистецтвознавець, зав. відділом графіки Національного музею літератури ім. А.Шептицького

Борис Кушнірук, український економіст, фінансовий аналітик та громадський діяч

Владислав Кириченко, український громадський діяч, підприємець, меценат, засновник мистецької агенції «Наш Формат».

Роман Матис, підприємець, Інтернет-активіст і громадський діяч

Оксана Левкова, директор Всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!», кандидат наук із соціальних комунікацій

Анна Ющенко, юрист, куратор ініціативи «Дріжджі» – Київ

Олексій Курінний, юрист, викладач, директор Програми «Права націй, національних меншин та корінних народів за національним і міжнародним правом» Центру міжнародного захисту прав людини НУ «Києво-Могилянська Академія»

Анатолій Луцюк, громадський діяч, учасник Української «Вікіпедії», м. Донецьк

Ігор Рассоха, український історик, співкоординатор «Евромайдану»-Харків

Ігор Артюшенко, громадський діяч, голова ГО «Українська справа»-Запоріжжя

Олексій Кляшторний, громадський діяч, голова Виконкому ГО «Українська справа»-Київ

Ціна Перемоги: вклад українців у розгром нацизму

Перемога над нацизмом без України і без українців була б неможливою. Про це свідчать величезні втрати, яких зазнала Україна в роки Другої світової війни, участь українців у Червоній армії та в арміях союзників Антигітлерівській коаліції, антинацистська боротьба Української повстанської армії.

Про це напередодні Дня Перемоги дискутували українські історики: директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник УІНП Ростислав Пилявець, доктор історичних наук, заввідділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України Олександр Лисенко, доктор історичних наук, заввідділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Юрій Шаповал та кандидат історичних наук, науковий співробітник УІНП Ярослав Антонюк.

За словами Олександра Лисенка, демографічні втрати України під час Другої світової війни становлять 13-13,5 млн. осіб, історикам невідомі більше 3 мільйонів імен загиблих – така ціна Перемоги.

На сьогоднішній день історична наука не може оперувати точними даними. Практично вся джерельна база, яка дає можливість порахувати втрати України у Другій світовій війні, перебуває у російських архівосховищах. Ще донедавна історики могли працювати в таких архівах, проте документи, що стосуються втрат, ще досі втаємничені. За даними російської групи військових істориків на чолі з генералом Кривошеєвим, за всі роки війни у Червоній армії та військово-морському флоті воювало близько 34,5 мільйонів чоловік, представників різних національностей. За підрахунками українських істориків, серед них було 6-7 мільйонів мешканців України. За офіційними даними радянських і російських джерел, їх було всього 1 млн. 357 тис.

Як пояснив Лисенко, така різниця між цифрами є тому, що, коли рахували, виходили із даних паспортів, де була зафіксовано «українець» за національністю. Але насправді із України призивали євреїв, поляків та ін.

Коли готувався унікальний проект «Книга пам’яті України», було встановлено, що за перший період війни (до повної окупації німцями) з території УРСР до Червоної армії призвали 3,6 млн. громадян, а до завершення війни – ще близько 3,5 млн. Це приблизно 1/5 або 1/6 від загальної кількості тих, хто воював у ЧА.

Олександр Лисенко пояснив: «Не маючи навіть точних даних про втрати українців на фронтах, ми можемо, екстраполюючи цю цифру, стверджувати, що загинула на фронтах теж п’ята частина від тих втрат, які обчислюються науковцями різних країн. Цифри дуже різні – від офіційної цифри групи російських істориків Кривошеєва 8,9 млн. до фантастичної цифри 24-26 мільйонів, які дають інші дослідники. Як кажуть, істина десь посередині».
Окрім військових втрат, були великі втрати цивільного населення – жертви Голокосту, геноциду. Загальні демографічні втрати оцінюються 13-13,5 млн. осіб.
«Ми дуже мало зробили для того, щоб увічнити пам’ять усіх тих, хто загинув у роки Другої світової війни. Ми забули про військовополонених, остарбайтерів, тих, хто воював за самостійну Україну. Це все дуже важко відновлювати». Історик вважає, що необхідно відновити проект Книги пам’яті України, 250 томів яких уже видано.

Говорячи про участь українців у лавах Червоної армії, Ярослав Пилявець наголосив на тому, що термін «українці» можна розуміти по-різному: вузько – це ті, хто етнічно є українцями або називає себе так, і більш широко – це всі, хто проживав на території України. Часто таке різне розуміння терміну є причиною у розбіжностях даних про загиблих. За деякими підрахунками, український народ дав до лав Червоної армії дав 6 мільйонів бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто залишився живим, став калікою.

Відомо, що на початок вторгнення німецьких сил на територію СРСР Червона армія налічувала понад 5 млн. осіб. З них українці становили від 1 до 1,5 млн. Точну цифру історики не можуть сказати через складнощі з доступом до архівів, велика кількість документів утаємничена, особливо, що стосуються питань, пов’язаних з етнічним складом.

«Перші цифри про національний склад належать до 1 січня 1943 року, – каже Ярослав Пилявець. – У праці дослідника Артем’єва вказано, що 11,8 % ЧА складали українці. Кількість вояків-українців почала зростати після того, як Червона армія входить на територію України і починає звільняти її від нацистів. Червоноармійцями стає близько 4,5 мільйона українців».

Історик наголосив, що чимало українців було в командуванні Червоної армії, зокрема Григорій Кулик, Семен Тимошенко, Черняховський, Ворошилов, Будьонний. Першим, хто підняв прапор над Рейстахом, був виходець із Сумщини Олексій Берест. Льотчик-винищувач Іван Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Акт про беззастережну капітуляцію Японії 2 вересня 1945 року підписав українець генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.
Як зауважив Володимир В’ятрович, відзначаючи 9 травня, ми часто забуваємо про те, що війна тривала далі і закінчилася аж 2 вересня 1945 року.
Юрій Шаповал розповів, що багато українців було вояками армій союзників Антигітлерівської коаліції. Так, у висадці американців на європейських континент у 1944 році брало участь близько 40 тисяч американських українців. «Не варто забувати, що війна почалася 1 вересня 1939 року. Радянська пропаганда говорить лише про 1941-1945 роки, цілих 2 роки викинуто з історії. Українці воювали на боці союзників в тихоокеанському регіонів, Африці, польській армії Андерса».

За словами Шаповала, у Вермахті воювало 1 мільйон виходців з Радянського Союзу, з них 250 тис. – українці. У когось із них були ідейні переконання, а в когось не було вибору. Потрібно дослідити мотивацію усіх цих людей.

Пан Юрій зазначив, що за 23 роки незалежності був неправильний підхід до святкування Дня Перемоги: «Ми святкували перемогу Радянського Союзу, забувши про усіх тих, хто пережив війну. Війна – це не все так однозначно. Є ще військовополонені, ті, хто воював за незалежну Україну, остарбайтери. Допоки ми не зруйнуємо радянський міф, доти підпадатимемо під ідеологічний вплив Росії. Україна має відзначати Перемогу по-своєму».

Володимир В’ятрович зауважив, що говорячи про співпрацю українських націоналістів з нацистами, забувається, що націоналісти всього на 2 тижні довше співпрацювали з нацистами, ніж Йосиф Сталін. Після проголошення Акту відновлення Української Держави, не погодженого з німцями, були заарештовані очільники ОУН, а Степан Бандера усю війну відсидів в німецькому концтаборі Заксенгаузен.

У німецьких документах 1941-1942 років зазначено, що, крім ОУН(б), немає жодного серйозного руху опору. Перша антинімецька акція УПА сотні Перегіняка-«Коробки» була здійснена вночі з 7 на 8 лютого 1943 на райцентр Володимирець.

В’ятрович зазначив: «Радянська влада знала про боротьбу УПА проти нацистів, проте у своїй пропаганді і далі говорила про її співпрацю з німцями. Німці натомість подавали інформацію так, що УПА – це спецоперація Кремля».

Влітку 1943 року антинімецька боротьба з Волині перекинулась на терени Галичини, де було створено УПА-Захід. Виникали цілі «повстанські республіки» – території, які контролювалися УПА. З метою придушення повстанського руху німці проводили масштабні військові операції із використанням військових.
Ярослав Антонюк розповів, що за підрахунками рівненського історика Денищука, лише протягом 1943 року було зафіксовано 2956 бойових зіткнень упівців з німцями. Він зауважив, що існує міф про те, що в УПА були тільки галичани: «Насправді в УПА приймали різні національності. Гаслом УПА було «Воля народам – воля людині!».
За підрахунками Патриляка, жертвами антинімецьких операцій Української повстанської армії стало 12-13 тисяч німців: «Цифра не співмірна із загальними втратами в Другій світовій війні, - каже В’ятрович. - Проте, якщо порівнювати, скільки німців загинуло від рук польських чи радянських партизан, то це співмірні цифри».
Що стосується відзначення 9 травня, Володимир В’ятрович наголосив, що українці мають говорити про олюднення Дня Перемоги: «Ми не маємо проводити військові паради, ми маємо говорити про солдатів. Цей день має стати даниною пам’яті про загиблих. Військові паради є формою пропаганди війни, потрібно допомагати ветеранам та вшановувати загиблих. Не можна виховати українського патріота на радянському патріотизмі. Наша час показав, що між цими двома поняттями є чітка межа».

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху

Джерело: www.cdvr.org.ua

23 квітня 2014 року в обласній бібліотеці відбулося урочисте нагородження переможців обласного щорічного конкурсу «Краща книга Рівненщини».

Цьогоріч, вчетверте на теренах нашої області відбувся конкурс «Краща книга Рівненщини».


Він заснований Рівненським обласним відділенням Української бібліотечної асоціації та проводиться у партнерстві з бібліотеками області, якими, в ході опитування, що тривало з 1 лютого 2013 до 1 лютого 2014 року, було опитано та проанкетовано близько 19 тис. осіб (бібліотечні фахівці, вчителі навчальних закладів, представники виконавчого і управлінського апаратів, читачі обласних, центральних районних (міських), сільських бібліотек), які назвали 462 книги. На заключному етапі було визначено 71 книгу, які набрали найбільшу кількість голосів, серед яких журі Конкурсу визначали кращі видання у десяти номінаціях.


Переможцями конкурсу стали:


Краще історико-краєзнавче видання - «Новомалин у просторі і часі: краєзнавче дослідження волинського села», редактори - Марія Лаврук, Анатолій Мельник.


Краще довідкове видання ‑ «Острозька академія XVI–XVII ст.», редактори - Ігор Пасічник, Петро Кралюк, Алла Атаманенко.

Краща поетична збірка – «Запахла нехворощ і м’ята», автор - Василь Лящук.


Краще прозове видання – «Басів кут», автор – Лідія Рибенко.


Краще видання з мемуаристики та документалістики – «Українські остарбайтери: 1941–1947 р. р. (на прикладі Рівненської області)», автор – Віталіна Данильчук.


Краще видання для юнацтва та молоді – «Бот», автор Максим Кідрук.


Краще видання для дітей – «Дідусева казка», автор - Олександр Богачук.


Літературний дебют – «Симфонія хаосу», автор - Анна Шпилевська.


Краще художнє оформлення – «Історія та легенди давнього Острога», автор - Микола Бендюк, художник - Юрій Нікітін.


Спеціальна номінація до 200-річчя Т. Шевченка «Видання, присвячене Т. Г. Шевченку» - «Тарас Шевченко», автор - Маріетта Шагінян, підготовка до друку - Михайло Борейко.


Поза основними номінаціями було також нагороджено авторів книг, які отримали високий читацький рейтинг:

Лідія Гуріївна Рибенко, голова обласної організації Національної спілки письменників України відзначила книгу Сергія Гулі «Серце чує».

Іван Васильович Вєтров, голова обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка  – книгу Галини Олійник «Танець розквітлого саду».

Алла Миколаївна Українець, завідуюча відділом етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею – книгу Андрія Жив’юка «За московським часом контроверсії радянізації Рівненщини (кінець 1930-х – початок 1950-х років)».

Обласний конкурс «Краща книга Рівненщини», заснований у 2009 році РОВ УБА.

Його мета - виявлення кращих видань місцевих авторів; виховання культури читання та любові до книги серед дітей та молоді.

Співорганізатори Конкурсу: КЗ «Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека» РОР, КЗ «Рівненська обласна бібліотека для молоді» РОР, КЗ «Рівненська обласна бібліотека для дітей» РОР, публічні бібліотеки області, управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації, обласні відділення Національної Спілки письменників України, Національної Спілки художників України, інші спілки та професійні громадські організації.

70-річчя битви під Гурбами.

22 квітня багато просвітян Рівненщини  взяли участь у традиційному вшануванні пам'яті героїв бою під Гурбами – відважних бійців Української Повстанської армії.

Захід було проведено за активного сприяння члена правління РОО Просвіти, депутата обласної ради Олександра Андріюка

Керівники Рівненської обласної ради та обласної адміністрації, районних рад та адміністрацій, депутати обласної та Верховної рад поклали квіти до перепохованих могил загиблих.


Під час заходу були проведені божественна літургія у Свято-Воскресенському монастирі на Повстанських могилах, панахида на братських могилах повстанців, яку здійснив собор священників Рівненської єпархії на чолі із архімандритом  Рівненським і Острозьким Іларіоном.


По завершенню відбулося театралізоване дійство, в основі якого реконструкція бою українських повстанців з частинами НКВС 1944 року, яку організував меценат, депутат обласної ради Віктор Кривун.


Завершилися заходи концертом-реквіємом, який організував громадський діяч Роман Яворський.

 

Довідка про битву під Гурбами

 

Про УПА сказано й написано багато, але до кінця її феномен незбагнений і досі, особливо те, що в лавах повстанців було багато молоді. У наш час буває важко зрозуміти жертовність десятків тисяч юнаків і дівчат, котрі в розквіті сил йшли на вірну смерть задля національної ідеї.

В УПА панувала сувора військова дисципліна; проведення військових операцій чи рейдів регламентувалися наказами Головного військового штабу УПА і відповідним чином документувалися; було вироблено та впроваджено стратегію й тактику збройної боротьби, українські військові відзнаки та нагороди. УПА мала гідне подиву (як стверджували німці та НКВС) сучасне на той час озброєння.

УПА, чисельність якої на кінець 1943 — початок 1944 років становила 100 тис. вояків, успішними рейдами перейшла радянсько-ні¬мець¬кий фронт і опинилася в радянському тилу. На той час вона оперувала відділами чисельністю до бата¬льйо¬ну та полку, в залежності від конкретних обставин.

Найбільше відкрите збройне зіткнення Української повстанської армії з військами НКВС та підрозділами Червоної Армії, які були задіяні у боротьбі проти УПА, відбулося в кінці квітня 1944 р.

Про це дуже скупо розповідає радянська історіографія, не особливо широко ці бої згадують і сучасні українські історики. Про ці історичні події написано, наприклад, таке: «Щоб розправитися з УПА, радянське командування зібрало на відтинку Шепетівка—Рівне—Збараж близько 30 тис. бійців та співробітників НКВС, які 22—23 квітня здійснили наступ на масив Гурбенських лісів. Маючи велику перевагу в людях і техніці, Червоній Армії вдалося розбити з’єднання УПА. Ця перемога далася дорогою ціною: повстанців загинуло — 80, у той час як радянські втрати налічували понад 800 убитими».

І більш нічого, ні перебігу боїв, ні висновків, ні відомостей про загиблих у цих боях. Сьогодні з аналізу матеріалів (звітів відділів УПА, які брали участь у цих боях) можна скласти об’єктивну історичну картину тих далеких гурбенських боїв, що сталися 68 років тому.

Вже за тиждень до Гурбинського бою було відомо, що більшовики готуються до великої акції проти УПА. У зв’язку з тим командування УПА вирішило розкинути відділи на найширшій території, зокрема, за всяку ціну перекинути відділи на східно-українські землі, північну Кам’янець-Подільщину (славутсько-шепетівські ліси, Віниччину, південну Київщину і Холодноярщину).

Східними відділами командував безпосередньо “Ясен”. Майже всі відділи, що вирушили в рейд, були змушені повернути назад, бо на всіх напрямках маршруту зустрілись з сильними частинами радянських військ. Однак в районі обгівсько-гурбинських лісів (район Мізоч, Рівненська область) було підозріло тихо. У ті ліси ворог мав намір зігнати всі відділи і разом їх там повністю знищити. Поволі вороже кільце почало звужуватись навколо пастки.

Зі зведення штабу “Богун” від 22 квітня 1944-го відомо, що радянські війська, які на 21 квітня стояли в населених пунктах біля шосе Кременець—Дубно, дороги Дубно—Мізоч, в населених пунктах: Верхове, Новомалин, Шумськ, Жолобки, вийшли звідти і зайняли населені пункти: Стіжок, Сітари, Марцеліна, Буща, Тартак, Довге Поле, Семидуби, Збитин, Наріїв, Білашів, Дермань, Теремне, Сураж, Обич, Угорськ, що створювали немов нейтральну лінію між розташуванням УПА і радянськими військами. УПА не чинили жодних перешкод в зайнятті цих населених пунктів, бо це входило у плани подальших дій.

День 22 квітня 1944 р., за винятком бою біля Москалівни, де українські війська перемогли, пройшов спокійно.

22 квітня командир “Залізняк”, що йшов на чолі двох сотень повстанців у славутські ліси, звів бій на річці Вілія і відступив. 23 квітня він мав ще один бій і остаточно відступив у Гурбинський ліс. Того ж дня більшовики наступом на дермансько-точевицькі ліси змусили до відступу в сторону Гурб також курінь “Лиха”. В Суражському лісі сотенний командир “Панько” 23 квітня вів бій і також відступив у Гурбинський ліс.

Коли шеф штабу групи ім. “Богуна” “Гриць” переглянув донесення підпорядкованих йому штабів від 21 квітня 1944 р., то прийшов до висновку, що акцію радянських військ треба очікувати з дня на день, що довкола кременецьких лісів уже скупчено багато радянського війська. Командир групи “Богун” друг “Роман”, обдумавши становище, що склалось, дав накази по з’єднанням і, об’їхавши терен, почав планувати опір ворогу.

В битві біля Гурбів брали участь війська з групи “Богун” під командуванням командира “Романа” і групи “Холодний Яр” під командуванням командира “Ясена”. Військами обох груп командував “Роман”. Шефом штабів обох груп на час бою був командир “Гриць”. Оперативним командиром — “Ясен”.

У ніч на 24 квітня командир “Ясен” підготував прорив ворожого кільця. Прорив не вдався. Очевидним ставало те, що 24-го треба буде вести оборонний бій. Уночі, у 1.20 24 квітня командир “Ясен” розіслав накази по куреням зайняти оборону, копати окопи для бійців, вкопувати гармати. Наступ ворога очікувався зі східно-південної сторони лісу, на відтинку сіл Мости, Будки, Гурби. Цей відтинок зайняв курінний “Сторчан”. Відтинок Гурби—Майдан — курінний “Мамай”, відтинок Обгів—Мощаниця—Святе — “Докс” (Семен Котик — “Вир”, “Кожух” (1915—1945 рр.). У 1944—1945 рр. командир куреня групи “Богун” (УПА-Північ), командир з’єднання “Холодний Яр” (УПА-Південь). Командир УПА-Південь (1945 р.), сотник УПА від 24 квітня 1945 р.). Відтинок, що сполучав відділи командирів “Сторчана” і “Докса” зайняв сотник “Яструб” з куреня командира “Лиха”. Дві сотні командира “Романа” зайняли другу лінію на відтинку командира “Сторчана”. В резерві перебували курені командирів “Гриця-Довбенка”, “Бувалого”, курінь “Балабана”, які відпочивали після вчорашніх боїв.

Таким чином, сотня “Андрія” зі зв’язкових відділів командира “Шума”, сотня “Панька” та чота “Чорного” зайняли позиції в західній частині лісу та тримали зв’язок з командирами “Доксом” і “Мамаєм”. З південної сторони лісу біля Гурб зайняв становища охоронний відділ командира “Романа”. Новомобілізованих, цивільне населення й табори відіслано в західну сторону глибини лісу. Одну чоту з куреня командира “Мамая” під командуванням “Ярошенка” вислано в засідку на майданські болота, щоб вдарити по ворогу з тилу...

О 3.30 оперативний командир повідомив, що стан задовільний: бійці окопалися й перебувають на позиціях...

О 6 год. ранку ураганний вогонь гармат, що були окопані в Кудрині й Будках, а також вогонь важких мінометів з табору ворога засвідчив, що наступ червоних розпочався. Зав’язався нерівний бій з більшовиками. Перші атаки піхоти ворога були відбиті, але повстанці зрозуміли, що бій буде впертим...

Атаки червоних усе частішали, але упівці також стояли на місці. Втрати більшовиків збільшувалися щохвилини, усі поля й узлісся були вкриті трупами атакуючих.

Але в атаку йшли все нові й нові лави бійців, командири яких кричали: “Ура”, “За Родіну”, “За Сталіна”, але їх не підхоплювало військо, їхні крики одиноко лунали у лісі. Може, військо, яке складалося з фронтовиків розуміло, що це не ворог, не німець, що це такі ж самі українці, як і вони, але повернути зброю проти  енкаведистів не осмілювалися. Бій розгорівся з новою силою.

З’єднання капітана “Мамая” гідно боронило свої позиції, відбивало ворога, який особливо тиснув з лівого й правого боків моста через р. Замишівку з метою його здобути (цей міст був як неприступна фортеця). Вилазка в тил ворога, яку зробив “Мамай”, форсувавши річку, остаточно відбила у ворога охоту здобути міст. Інші українські з’єднання також не відстають від “мамаївців”. До речі, капітан “Мамай” — родом з Полтавщини. Колишній боєць Червоної Армії. У 1943 р. відомий командир УПА у Вінницькій та Рівненській областях. Був підступно вбитий агентом НКВС. Похований в Чорному лісі Мізоцького району. Населення в знак пошани до командира насипало йому високу могилу з хрестом і написом: “Вічна пам’ять Героям. Спіть спокійно, любий друже”.

Увага всіх згодом була прикута до киплячого вогняного котла: на Гурби. Тут з’єднання командира “Сторчана” відбивало атаки радянських військ, що підійшли до позицій на віддаль 100—200 м. Гучно били кулемети, гранатомети і 4 гармати упівців. З одних тільки Мостів і Тинівки на сторчанівців посунули відділи ворога у 500 і 600 солдатів разом з полковим штабом.

Згодом бій трохи стих. Перший великий наступ повстанцями було з успіхом відбито. Подекуди противник навіть панічно тікав.

Другий великий наступ стався на північ від Гурбів, на відтинку “Яструба”. В бій знову пішла піхота ворога під прикриттям танків. Ворожа кавалерія заходила з флангу. Командир “Яструб” уважно пильнував всі маневри ворога й відповідно перебудовував бойові лави новомобілізованих бійців. Раптом на правому крилі ворог вклинився у оборону війська УПА. Нависла загроза прориву.

Резервний загін “Залізняка” пішов на допомогу, але не встиг... ворог прорвав   оборони. “Яструб” з новомобілізованими бійцями відступив на захід, не маючи змоги повідомити про це з’єднання “Сторчана”. Ворог, упершись у другу лінію оборони, пішов на оточення сторчанівців. Сторчанівці, відбивши чергову атаку, кинулись у відчайдушний контрнаступ, щоб не дати ворогу прорватись далі. Бій став все жорстокішим, перейшов у рукопашний... У ньому гине командир “Ігор” і 20 найкращих бійців. Командир “Сторчан” був важко поранений, проте упівці вирвалися з ворожого кільця. Дещо про командира на псевдо “Сторчан” — він родом з Остріжчени. З 1939 р. в еміграції, у 1942 р. ув’язнений німцями за влаштування друзям втечі з в’язниці, з осені 1943 р. — старшина УПА, в лютому 1944 р. з військом без втрат переходить радянсько-німецький фронт. Улюбленець бійців і командирів. Добрий вояка, мав за собою низку вдалих боїв. Наприклад, 22 лютого 1944 р., попавши в оточення, виривається з нього, здобувши полонених; 19 березня 1944 р. відбиває напад загону НКВС чисельністю 500 осіб, перейшовши до контрнаступу, здобуває 3 “Максими”, 15 коней, та багато іншої зброї; 5 квітня 1944 р. силою двох загонів робить напад на загін НКВС чисельністю 300 чоловік, що стояли в Новомалині, розбиває їх і здобуває зброю.

Ворог, увів великі резерви, знову замкнув кільце оточення навколо сторчанівців, яке вже жодні зусилля не дали можливості прорвати. Командир “Булка” і 40 бійців опинилися в оточенні. Сторчанівці, бачили, що прорватись неможливо, вирішили якнайдовше відтягнути сили ворога на себе, щоб друга лінія мала час зайняти оборону і стати до бою...

Почалась нерівна боротьба... На крики ворога: “Сдавайся, Бандера!” сторчанівці відкрили ще сильніший вогонь... Радянські підрозділи кидаються то в один бік, то в другий, але вогонь сторчанівців не дає можливості прорвати їх оборону... Незабаром постріли стихли... Сторчанівцям не вистачило набоїв. Але живими українські повстанці не здалися... З криком: “Слава!” вони підірвали себе гранатами... Ніхто не здався живим.

Так своїми життями  сторчанівці перегородили ворогові дорогу, не відступивши ні кроку назад. Загинули як герої. Другий великий наступ ворога закінчився...

За цей час було поставлено другу лінію оборони, якої вже не зломили навіть ворожі танки. Щоб забезпечити південну сторону, перекинуто сотню “Андрія” з північно-західної сторони на південь, на Гурбенську гору, яка геройськи трималася цілий день... оборону підсилили також командири “Довбенко”, “Бувалий”, “Балабан”.

Командири “Леміш”, “Кропива”, “Роман” і “Ясен” вирішили прориватися у Дерманський ліс. Це було доручено “Ясену”. Прорив мав робити курінь “Докса”.

Третій, останній великий наступ ворога був безпосередньо на Гурби. Тут радянські війська вирішили за всяку ціну прорватися в середину позицій УПА. Але  повстанці, повні помсти за смерть сторчанівців, сіяли у таборі ворога смерть, не підпускаючи його ближче 300 м до своїх позицій. Знову шалено били кулемети, сіючи навколо смерть.

Ворог посилив свою атаку танками, які відкрили сильний гарматний і кулеметний вогонь. У відповідь вдарили гармати і ПТР-и повстанців. Один танк з гармати підбив командир артилерії «Береза». Це підбадьорило бійців... Згодом з ПТР-а було пошкоджено ще одного танка... Було ясно: ворогові  не вдалося здобути оборонні позиції УПА.

Зведення штабу УПА від 24 квітня було таким: “Втрати ворога за день 24 квітня 1944 р. склали близько 600 осіб убитими, головна кількість жертв припадає на відтинок Грабовець—Гурби, та близько 500 пораненими. З одного тільки Грабовця було вивезено близько 200 осіб поранених... виведено з ладу два танки”.

Втрати УПА складали: понад 80 осіб убитими (60 повстанців загинуло на відтинку Грабовець—Гурби) та близько 40 пораненими. Втрачено на відтинку Грабовець—Гурби: 1 ПТР, 6 кулеметів, 41 рушницю...

Так скінчився день боїв біля Гурбів. Великою ціною сторчанівців було перекреслено плани радянського командування на знищення УПА.

День 25 квітня обіцяв ще запекліші бої. Командир “Роман”, щоб уникнути їх, вирішив прориватися з оточення. Як тільки смерклось, командири почали стягувати свої відділи й готуватись до бойового маршу. Прорив мав відбутися трьома напрямами, де, за даними  розвідки, було найменше скупчення ворожого війська і де ворог найменше чекав  нападу бійців УПА.

Мав бути евакуйований шпиталь. Легко поранені мали долучитись до відділів, а тяжко пораненими мали опікуватися шеф шпиталю “Полтавка” та медсестри. Цивільне населення було поділено на цілий ряд груп, до яких було долучено добрих провідників. Ці групи мали різними шляхами прориватися з оточення. До війська їх було неможливо долучити, бо тоді воно втратило б боєздатність, а майбутнє обіцяло ще важчі бої...

Табір мав бути згорнутий, усе, що не бралось в дорогу, мало бути поховане. Коли все було готово, військо рушило в дорогу.

Зранку 25 квітня відділи швидкою атакою в різних напрямках прорвали кільце військ НКВС і Радянської армії. Перша група упівців пішла просікою попід р. Понурою на Суражські ліси й спокійно дійшла до місця нового призначення.

Друга й третя групи, що спочатку йшли разом, потім розійшлися кожна своєю дорогою і мали з боями прориватися з оточення...

Основні сили йшли у північному напрямі в точевицько-дерманські ліси. Заглибившись у тили ворога, біля с. Бущі знову дійшло до цілоденного бою. Боротьба була дуже завзятою.

Першою до Бущі дійшла група, що йшла правим боком лісу. Командиру цієї групи військ розвідка доповіла, що в Бущі є застава ворога в силі 80—100 осіб і танки, що перетяли нам шлях. Вихід залишався тільки один: прорив. Ударній групі “Кузьмича” з’єднання командира “Бувалого” було доручено розчистити шлях для війська.

Перша група повстанців, перейшовши міст, почала оточувати село. Почулись перші постріли, а далі серії з кулеметів... зав’язався вуличний бій, що вимагав особливого уміння... “Кузьмич” був майстер такого бою... будинок за будинком переходить до рук повстанців і ворог відступає...

На допомогу загонам радянців знову прийшли танки. “Кузьмич” почав готуватися до бою з танками... У цей час від другої групи, що йшла іншим шляхом і також досягла Бущі, вступили у бій загони “Лютого” зі з’єднання  сторчанівців, “Міші” зі з’єднання “Мамая” та один загін з’єднання “Довбенка”, який, знищивши ворожу заставу, зайшов ворогові в тил і вдарив по ньому.

Командир “Веремія” з ПТРа підбив радянський танк. Бійці “Кузьмича” закидали Т-34 гранатами. Другого танка пошкодили бійці загону з’єднання “Довбенка”. Їх удар з тилу був дуже вдалим і дошкульним... Ворог відступив. Шлях до відходу було розчищено: бійці УПА вирвались і з цієї пастки з найменшими втратами.

Спроби знищити повстанців у кременецьких лісах закінчились повною поразкою ворога.

У вечірньому повідомленні штабу групи від 25 квітня 1944 р. йшлося, що втрати ворога у Кременецькій операції склали біля 900 чол. убитими та стільки ж пораненими. Упівцями було здобуто 6 кулеметів, 2 міномети, багато амуніції та мін, знищено 4 танки...

Втрати УПА склали 136 бійців убитими.15 важкопоранених, яких санітари не встигли евакуювати з поля бою у жахливий спосіб 25 квітня добили енкаведисти. 75 поранених вдалося врятувати. Енкаведистами було вбито біля 100 осіб цивільного населення, яке ховалося від терору й мобілізації ворога.

Мордуваннями поранених і цивільного населення ворог збудив ненависть місцевого українського населення і подальше бажання боротися.

Великої шкоди нанесла ворожа агентура всередині відділів. Більшовицькі агенти підступно вбили командира “Мамая”, сотника командира “Грома”... вони вносили в повстанські ряди розлад, дезорієнтацію і паніку...

В боях відзначилися: сотник “Бурлаченко”, який в’язкою гранат знищив ворожий танк, сотник “Байда”, сотник “Ворон”, курінні “Довбуш”, “Міша”, “Балабан”, “Гірчиця”, “Компанієць”, які вміло керували відділами і по-геройськи боролися.

Ігор ВІТИК

 

 

P.S. Після Другої світової війни ООН було створено Міжнародний військовий трибунал, щоб покарати злочинців. Його засідання відбувалися з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р. Використовуючи своє становище, СРСР передав слідчій комісії трибуналу 26 томів із підібраними матеріалами, в яких звинувачувалися ОУН і УПА. Слідча комісія трибуналу вивчила не тільки матеріали, надані більшовиками, а й усі документи німецьких архівів. Висновок був такий: УПА не була у війні ворогом людства, а, навпаки, воюювала проти нацизму, боролася за незалежність своєї держави — України. Відмову про визнання УПА агресором було затверджено відповідною резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єд¬наних Націй 11 грудня 1946 року.

Джерело: http://www.personal-plus.net/483/9376.html

Пошук

Важливо знати…

160 років від дня народження Івана Франка

Детальніше...

160 років від дня народження Софії Русової (1856-1940), вченого, педагога, громадського діяча, засновниці українських жіночих організацій, члена Центральної Ради

Детальніше...

150 років від дня народження Миколи Василенка,

Детальніше...

145-річчя від дня народження Лесі Українки, видатної української поетеси, громадської діячки

Детальніше...

130 років від дня народження Марійки Підгірянки, української поетеси

Детальніше...

115 років від дня народження Валер’яна Підмогильного, українського письменника

Детальніше...

175 років від дня народження П.Тичини, українського письменника

Детальніше...

135-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЙКИ ПІДГІРЯНКИ

Детальніше...

Голодомори в Україні

Детальніше...

Битва під Гурбами: довідка про битву .

Детальніше...

Берестецька битва матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.

Детальніше...

12 лютого 1945 року під час сутички зі спецзагоном НКВС загинув справжній патріот, борець за волю України Дмитро Клячківський (Клим Савур)
Детальніше...

17 лютого 1892 р. народився Йосиф Сліпий (Коберницький) – митрополит, кардинал і Патріарх УГКЦ. 
Детальніше...

Корисні посилання