НОВА КНИГА БОРИСА БОРОВЦЯ – РОМАН-МОЗАЇКА «ЗАГЛАДА»

Бути на землі Людьми

«У сучасній квантовій фізиці існує теорія гіперпростору, суть якої в тому, що Всесвіт можна описати за допомогою десяти вимірів. Я думаю, що існує ще один вимір, одинадцятий, – вимір нашої пам’яті. У ній, як і колись, живуть наші співбесідники, а отже, пульсує і дихає історія. Разом із нею продовжуємо дихати і ми».

Михаіл Казінік

Нещодавно прочитала нову книгу Бориса Боровця – роман-мозаїку «Заглада», підготовлену до друку видавництвом «Азалія» Рівненської письменницької організації. Вже декілька тижнів живу у тому одинадцятому вимірі, сповненому емоцій, яких не доводилося переживати раніше. Будь-які слова здаються мізерними, неспроможними передати той величезний об’єм страждань у час «найболючіших змагань поліщуків за право бути Людьми на рідній землі» (Євген Шморгун, редактор). Неначе химери, перед очима – строката суміш подій та образів, візерунків-спогадів, які, мов різнокольорові шматочки скла, мармуру, камінців, щільно  припасовані один до одного, складають мозаїку минулих днів та спонукають до незабутності. Серед безлічі героїв – видатних і тих, що тінями вирізняються у глибинній  безодні горя, домінує ЗАГЛАДА – «знищення, смерть, загин, загибель» (тлумачний словник української мови). Після прочитання книги виникає яскраве відчуття – вона написана українським письменником, який зробив ще один впевнений крок у нашій літературі.

Матеріалом для написання роману стали спогади мешканців села Любимень, куди ліричний герой  (прототип автора) «отримав скерування на вчителювання» (тут і далі – цитати з роману). «Уже по кількох тижнях праці там дізнався, що так само – любимень – називають тут і квітку незабудку». Тоді й народилися його поетичні рядки « – Не забудь, не забудь, – незабудки шептали…».

«Став придивлятися до людей, розпитувати в них про минувшину села, його мешканців, колишніх і теперішніх…». Вочевидь, символіка, закладена в  етимології назви «далекого лісового села», виявилася пророчою, позаяк «поволі-потроху ті розповіді улягалися на сторінки спеціально купленого для них товстого зошита в надії, що народиться з того книга…».

Відтоді – і до народження омріяної книги спливло чимало років. «Чим повнішав записами зошит, тим морозніше ставало в суспільстві, … й за оприлюднення подібного можна було опинитися там, де Макар телят не пас». Знову ж таки, «що було чорним, те нині стало білим, а що було білим – чорним…». Та одностайності, дружності, суголосся між людьми як не було, так і немає. «А коли чорне й біле вперемішку – хіба не таким і є наше життя? Хіба добро не уживається зі злом, а зло не сусідить з добром? Часто навіть в одній людині», – ставить запитання автор й одразу ж відповідає на нього словами Сиддхартхи    Ґаутами (він же Будда):

– І не було, і не буде, і тепер немає людини, котра гідна лише догани чи лише похвали.

Пригадалося коротке оповідання Андрія Кондратюка «Справжність у слові», в якім згадуються слова Гемінгвея: «Щоб бути справжнім письменником, треба мати важке дитинство, а ще потрібні Божий дар і важка праця». Від себе додам: «Також мужність». Думаю, усі ці чинники зійшлися для автора в одному для того, щоб ризикнути і змалювати життя зі слів очевидців таким, яким вони його бачили. Ті, хто читав попередній роман Бориса Боровця «У пам’яті і в серці», відчують у «Загладі» й автобіографічні мотиви. Тож усе, про що оповідається – пережите, зболене, сотні разів жадане і стільки ж прокляте у страшні часи, за які сплачено було велику ціну і яким не повинно бути вороття. Повинна залишитися пам’ять.

«Хто страждав, той не забуде» – цими словами Марка Туллія Цицерона розпочинається перша частина книги, яка називається «У збігах». Боже, вбережи нас усіх від тих випробувань, які випали на долю наших батьків та дідів в Україні, особливо, на поліських теренах! «Страх холодним слизьким гадюччям заповзає в село, розтікається вуличками, проникає в оселі, в душі людей, вистуджує їх, змушує здригатися при кожному брязкоті дверної клямки, при кожному голосніше мовленому слові, що вряди-годи долинає знадвору»; «… страх поборює всі благісні почування, заповзає в кожну шпаринку людського єства, вистуджує його…». Горять села, хутори, горить «впереміш то польське село, то українське, то польська хата, то українська…». «Не влягається, не втихомирюється». Залишається одне – збіги. Від кого тільки не втікали: від поляків, німців, перших і других советів… Гинули як від чужинців – окупантів-завойовників, так і від своїх, українців, а також від тих, хто надягав на себе їхню личину. Пропадали ті, що втікали, і ті, що, попри увесь страх, зоставалися (« А ми не втекаємо… Ми такиє бедниє, кому ми тра?»).  Вмирали дорослі і діти – наглою і природньою смертю, першою – частіше. Давала «жабка цицьки», коли й не чекали. Духопелили людину кому не ліньки було. Терпіли голод і холод, приниження і зраду. Смерть вже стала чимось буденним, невідворотним, чого не можна оминути. Стає моторошно від вибору автором слова «заглада», коренем якого є «лад», що, згідно тлумачного словника української мови, означає «стан, коли все робиться, виконується як слід, відповідно до певних вимог, правил», «порядок у чомусь і де-небудь». Смерть як норма.

– Германія пошла проти України, бо вона любить смерть. Нємци люблять смерть, як нашиє козаки своїх дівчат. Саме од нємцов походить приказка, що воювать треба, зневажаючи смерть і вмирать со смехом. Україна дасть їм таку возможность…

Заручниками стали звичайні трударі-гречкосії, які хотіли просто жити. Їх позбавляли права заробляти мирною працею на хліб і бути щасливими на своїй землі.

На жаль, не маючи власної держави, не отримали імунітету до розбрату та поневолення. Поневолювачів сприймали як фатальну даність. У той же час один до одного вміли бути непримиренними. Часто-густо бракувало освіченості, виховання. Ось один спогад:

– Ох, яки в нас сьогодні смех був! Коб ви чули, як ми сьогодні реготали.

– А чого?

– Як тато наш лежали, а столІна ввалилася да просто по нашому тату. То ми всє так реготали!

Борис Боровець майстерно передає красу поліської говірки, автентичну культуру мовлення – навіть за бідності сучасної української абетки, у якій відсутні букви для передачі багатьох звуків місцевого діалекту, гутірка любименьців відображає багатство, різноманітність та різнобарв’я  української мови, неповторність кожного поселення України. Наш земляк поповнив когорту письменників, що своїми творами донесли до читача мовні колорити їхньої малої Батьківщини: Василь Стефаник уславив своє Покуття, Марія Матіос – свої Розтоки і Буковину, Володимир Лис – свою Волинь, Петро Сорока – свій Петриківський ліс, Мирослав Дочинець – своє Мукачево і Закарпаття,  Андрій Кондратюк – свій хутір, Борис Боровець – своє Полісся.

«Отак і жили собі. Але як почалася ота заглада, як почали одні інших душити та мордувати, то нікому спасу не стало, ні багатим, ні бідним, ні полячкАм, ні мужикам».

– Гадськиє мазуре з Вербеня вчора спалили Гнатових, прибегла Синячиха, каже, шо всех до ноги позабивали, і Гапку, і Петра, і малих. То хлопци збираюца на Вербень…

«Страшне лихоліття впало на наш край і на нарід» з приходом коричневої та червоної чуми. Із листа отця Олександера: «Те, що коїться, нічим не згірш од світової війни… Багато скатованих повмирало...  Роз’ятрили ту рану, такий зрух пішов між сусідами, селами, що не дай Боже!»

Не винесли панночки знущань… «Вода зімкнулася. І нема. Тиша… Їде на коні чужий якийсь, котрийсь із тих, що з пана Євгена знущались, з революцьонеров казали»:

– От бачте. Вони потопилися, бо їм ставок ще був. А вам усім і ставка не хватить, як прийде ваша пора…

Або ось такий діалог:

– Да лучше пристрельте на месці…

– Іш какой, легкой смерти захотел! – сміється лейтенант.  – А дзуські!

Найбільшої шкоди принесла незгода поміж своїми: ворогували бандерівці з бульбівцями, мельниківцями, свою окремішність демонстрували загони самооборони. Відсутність єдності серед учасників руху опору породила братовбивчу війну – і замість злагоди постала заглада. «… хто ж мог подумать, що своє люде одне на одного пойдуть, да бить одне одного почнуть… Важко збагнути те Ганночці – всі наче б свої, всі балакають, що воюють за Україну, а одне на одного нападає, нищить».

– Шо ж ви, хлопци, не поделили меж собою? То ви з більшовиками воюєте, то з нємцом, а то вже й помеж собою не ладите? Он і брат на брата часом іде, хоч то рідна кров…

«Хто перед ким завинив, які високі чи ниці помисли подвигають кожним – те Ганночці осягнути важко, а спокутувати випадає».

«І хто не прийде-приїде – усім мусить їсти дати».

– Дєду, а хіба людина вовком може буть?

– Ого, ще й яким вовком людина буває!

– А  я б пошла додому, що вже буде, то буде. Як заб’ють, то хоч удома.

– А возьми-но, доню, сю рибу да занеси батюшці. У їх посля того, як із збєгов вернулися, як од нємцов утекали, і вкусить нема що. Усе розграбили добриє люде. Бач, навіть хлопец умер.

– Добрий день, – каже. А ви живиє тут?

– Живиє…

«Усеньке тіло Улянине німіє, німіє й думка, стає вона безвольною і байдужою… до всього, що діялося дотепер із нею. І до самого життя».

Ці скупі репліки, уривки фраз передають увесь трагізм тих, іще не таких далеких подій нашої історії, коли «живі заздрили мертвим». Другий розділ роману має назву «Крутіж». У ньому автор зображує «страшний чортоворот» німецько-більшовицької навали, у якому ніхто не питатиме в переможців про методи, «а тільки дочасно сотні тисяч голів поляже у безрозсудній загладі».

– І де в людей стилько злоби береться?

«Наче в те пекло потрапив поліщук. Не знаєш, хто прийшов, у вікно чи двері стукає. Але хто б не прийшов – добра од нього не жди. За твоєї родини душами, не інак, прийшов».

З особливою теплотою і душевністю пише автор про людей, які під загрозою смерті допомагали українській партизанці, переховували єврейських дітей – серед таких, як відомо, була і його мати. Із симпатією зображує отамана «Бульбу» – нашого славетного земляка Тараса Бульбу-Боровця, показує його далекоглядність, порядність і людяність. Проте умови, що склалися, були не на його та загальну користь. «Армія без держави» була приречена.

Показові слова Богослужіння, яке проводив отець Олександер:

– В одній із заповідей Божих говориться: «Не убий!»… Бо то є гріхом перед Богом і людьми, позбавити когось життя… Але стати супроти ворога, який прийшов сплюндрувати твою землю, знищити твою родину – то є священною справою… адже сказано ж бо Спасителем: «Немає більше тої любові, ніж хто положить душу свою за друзів своїх»…

Однак «й після найлютіших воєн і моровиць, щонайбільшої заглади хтось таки залишається, щоб рід продовжувати. А інакше земля пусткою б стала».

Книга Бориса Боровця – знакова, а головне, вона – правдива, адже донесена до читача зі слів наших земляків, серед яких і його рідні батько і мати, – «тих, кому хотілося просто жити на цій землі, що усіх готова була пригорнути, нагодувати, не питаючи, кого яка мати народила». Не кожен ще й сьогодні готовий сприйняти деякі факти з оприлюднених записів. «Чи не краще було б  про щось промовчати, щось згладити?» – не раз запитував сам себе. Втім, вирішив, що прийшла пора  «той страх подолати… Зрештою, якою б гіркою не була правда, вона все ж краща за підсолоджену напівправду. Напівправда завжди залишатиме місце для сумнівів. Як не в цьому, то в наступному поколіннях. А правда очищає. Це – як на сповіді».

«От і знову зі сходу гуркоче, насувається нова ординська навала…». Чи спроможемося врешті стати єдиним народом, із міцною державою та армією?

І буде лад, і настане «благословенне майбутнє без заглад».

Зоя Дідич,
член правління Рівненського обласного об’єднання
Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка