Локальні біографії, через які видно щоденну працю «Просвіти» на Волині — організаційну, освітню, видавничу, церковно-громадську.
На Рівненщину просвітянський рух прийшов у вирішальні роки 1917–1920, а далі розгорнув мережу гуртків, секцій, гімназій і читань. У центрі цієї історії — конкретні постаті, чиї біографічні траєкторії допомагають побачити механіку щоденної праці: від організації осередків до українізації церкви та розбудови приватних навчальних закладів.
Де шукати тексти, архіви та короткі довідки, щоб поглибити уявлення про цих людей і контекст їх праці?
| Імя | Провідна сфера | Рекомендовані джерела |
| Федір Сумневич | організація осередку, кооперація | стаття про голову Рівненської «Просвіти»; локальний нарис «Волинь у подільському серці» |
| Олександр Карпинський | правник, сенатор, голова повітового осередку | біографічна довідка; згадки у «Наша історія» Рівненської «Просвіти» |
| Антон Кентржинський | секретар «Просвіти», гімназійний бухгалтер | біографічна стаття; локальні огляди про осередок |
| Іван Власовський | культурно-освітня секція, українізація церкви | енциклопедична стаття; дослідження про роль Луцької «Просвіти» |
| Андрій Пащук | голова Луцької «Просвіти», депутат сейму | енциклопедична стаття; ювілейні матеріали про Луцьку «Просвіту» |
Така навігація дає швидкий вхід у джерела: від базових енциклопедій до регіональних збірників і спеціальних студій про волинські осередки, де фіксуються факти, дати і персоналії.
Федір Сумневич
Юрист за освітою, фронтовик, у 1917 році став одним з організаторів рівненської «Просвіти», а згодом її головою. Працював комісаром у повіті та губернії, тримав курс на практичну самоорганізацію українців у місті: гуртки, лекції, книгарні, підтримка освіти. Після 1920 року зосередився на кооперації та допомозі біженцям, залишившись у публічному полі як речник української справи Волині. Для локальної історії важливо, що саме його імпульс задав темп розвитку міської «Просвіти» у вирішальний час становлення.
Олександр Карпинський
Правник і громадський діяч, який у міжвоєнний період представляв блок національних меншин у польському сенаті, в Рівному очолив повітову «Просвіту». Його постать важлива як місток між місцевою ініціативою та загальнонаціональною політикою: доступ до парламентської трибуни дозволяв захищати українські культурні інституції та освіту. У повсякденні Карпинський забезпечував юридичний контур для осередку, надаючи «Просвіті» легітимності у складних адміністративних умовах.
Антон Кентржинський
Молодий чиновник і діловод, що став мотором щоденної роботи: протоколи, облік, комунікація, координація подій. Кентржинський поєднував секретаріат «Просвіти» з бухгалтерією приватної української гімназії у Рівному, допомагаючи тримати фінансову дисципліну та прозорість. Така фактурна, тиха праця тримала «просвітянський будень» — від організації лекцій до підтримки бібліотечних справ і кооперативних ініціатив.
Іван Власовський
Історик церкви та громадський діяч Просвіти у Луцьку очолював культурно-освітню секцію повітової «Просвіти», виступав з лекціями, організовував Шевченківські урочистості. Паралельно був директором гімназії і одним з рушіїв українізації православної церкви у воєводстві — важливої частини культурне відродження краю у 1920–1930-х. Пізніше підсумував досвід у багатотомному «Нарисі історії Української Православної Церкви», зберігши інтелектуальний багаж регіону для наступних поколінь.
Андрій Пащук
Голова ради повітової «Просвіти» з 1920 року, згодом депутат сейму. На його каденцію припадає формальне легалізування організації польською владою, розгортання секційної роботи та активізація масових заходів. Пащук — приклад поєднання діяча Просвіти і політичного менеджменту всередині культурної інституції: баланс між вимогами влади і потребою громади зберегти українське публічне слово, театр, бібліотеки, книгарню «Нива». Його біографія демонструє, як просвітянська діяльність ставала школою публічної політики.
Як локальні діячі творили зміни
Пять локальних історій складаються у цілісну картину: правники і організатори, лектори і діловоди, директори гімназій і парламентарі — усі вони зводили інфраструктуру культури, де біографії окремих людей працювали на спільну справу. Сьогодні цю мапу можна відновити за відкритими оглядами, регіональними студіями і енциклопедичними довідками; далі — справа сучасних дослідників і читачів продовжити розмову, щоб діячі залишалися живими у міській памяті. У цьому сенсі робота осередків Волині у міжвоєнну добу — приклад того, як культурне відродження тримається на щоденній праці, а не лише на гучних іменах. А зібрані тут життєописання — опорні точки для власних розвідок і краєзнавчих маршрутів.