Сьогодні, 7 травня, 19 год. Новини на 5-му. Замальовка про 70 тисяч тюльпанів на співочому полі Києва. Серце спалахує, коли бачиш красоти нашої землі! Але це відчуття швидко вгасає. Журналіст подає всі інтерв’ю мовою москвина Путіна, мета якого відома – упокореність України. Що це? Прояв нової модерної політики «лагідної українізації» чи редакційні «хотілки». А може бажання нашвидкуруч заповнювати нішу закритих 3-ох прокремлівських каналів, заграючи з ватним електоратом відомим ложкінським кличем «Единая страна….»?
А може комусь дуже хочеться в черговий раз погратися в «демократію», європеїзм, забуваючи про викинуті узбіч природні права українців. Бо чого маємо продовжувати ростити і виховувати своїх дітей, внуків мовою чужинців, молитися їхньою мовою чужим богам? Чому вважаємо, що перемога можлива в умовах окупованого інформаційного простору? Невже жертви московської агресії нічого не навчили? Очевидно, що господарі телеканалів та їхній обслуговуючий персонал декламують про значущість найбільшого скарбу нації – української державної мови в одній тональності, а поза сценою, за кулісами це виглядає інакше. Але якби ми мали справу з поодинокими подібними епізодами запопадництва. На жаль, проти українськості, духовного суверенітету Держави, ідентичності Народу безупинно працює ворожа антисистема. Її завдання – знекорінити Душу. Куди не глянь, на всю Україну як метастази розповзаються публічні виступи-інтерв’ю керівників освіти Дніпра чи Одеської області, чи керівництва місцевих самоврядних органів, чи виконавчої влади… В автомобілях, у маршрутках не перестають лементувати на FM – радіо так звані російськомовні «співаки» і «співачки». Уявімо на мить синергію цієї вакханалії, адже лише в Києві щодня виїжджають на дороги понад 1млн авто. А з яким захопленням продовжуємо вступати в дискусії з українофобськими глашатаями (усім набридлими персонами) на олігархічних ток-шоу, що свідомо ігнорують як служки коаліції «олігархів і кремля» українську мову (і не тільки!). Очевидно, що «найуспішніша» боротьба в посудомийках за обов’язовість вживання української не принесе результатів, бо скажені пси не там зариті. Бо не перелічити всього супротивного, що побачиш і почуєш за один день ніби й «На нашій — не своїй землі» в ефірі, в кабінетах владоможців, в інтелектуальному культурно-освітньому середовищі. Прикро, що недруги України в цій проблемі знаються (на наше нещастя) краще.
Тоді як варто оцінювати наші і ворожі устремління та дії (під час війни) щодо мовної справи..
Адже в Росії указом від 9 червня 2014 р. (коли йшли запеклі бої) створюється рада при президентові РФ з російської мови з «метою забезпечення розвитку, захисту і підтримки російської мови як державної мови». Рада стала головним координаційним центром діяльності всіх державних і самоврядних органів, наукових, творчих, громадських організацій, культури і мистецтва, бізнесу, перед якими поставлено найголовніше завдання – підготовка пропозицій Президенту для ухвалення найвищих політичних рішень щодо розвитку, захисту і підтримки російської мови в Росії і за кордоном, вжиття заходів для удосконалення і реалізації державної політики в цій сфері. Цього ж року президент РФ доручає уряду і Академії наук РФ підготувати фундаментальну наукову працю з «історії» окупованого Криму до 1 грудня 2017 року, призначаючи відповідальним прем’єр-міністра Росії. У липні 2014 року Російська академія наук повідомила про плани написати історію «Новоросії» під егідою Російського історичного товариства (2012 р.), яке очолив С. Наришкін – тодішній чинний голова Держдуми Росії, голова президентської Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Саме цьому товариству разом з Міносвіти РФ у червні 2014 року доручено «гідно представити роль Криму в долі Росії» для нового, «єдиного» для всіх російських шкіл підручника з історії Росії». 16 липня того ж року рада при президентові РФ схвалює урядовий план дій про «Основні напрями і механізми просування російської мови».
Особлива роль російській мові як державній відведено у стратегії національної політики Росії. На жаль, цього немає в Стратегії сталого розвитку України, а проблема української державної мови не розглядається в контексті пріоритетності завдань.
ХІІІ Конгрес «Російська мова і література в просторі світової культури», який відбувався у вересні 2015 р. в Гренаді (Іспанія), зібравши близько 1200 делегатів із 57 країн світу за участю високопосадовців і політиків Росії, засвідчує про серйозність намірів нашого противника не тільки в культурологічній, гуманітарній, а й у політичній сферах. Захист російськомовних спільнот, фальсифікаційні оцінки історії, що особливо проявилися у доповіді голови комітету освіти і науки Держдуми, голови фонду «руського міра» Ніконова свідчать лише про експансіоністські перспективи поширення й утвердження російської мови у світовому просторі і передусім в Україні. Ці головні завдання й пріоритети сучасних імперських зазіхань, озвучені ідеологами «руського міра» на згадуваному конгресі, мали б, нарешті зробити притомними владні, наукові, інформаційні, культурно-освітні, політичні, а також конфесійні українські інституції, щоби виховання національно-свідомої, патріотичної, поважаючої власну і державну Гідність нації стало найважливішою «реформою» Української Держави. Бо лише такий Народ здатний жити і творити, обстоювати і перемагати, а не обслуговувати і вегетувати. Настала пора усвідомлення, що двоїстість національної психоментальності, подвійна ідентичність зрощує лише раба чужих цінностей та ідеологій, оскільки Природа не терпить буття водночас Українця і «хохла».
Допоки живе українська мова, живе Душа Українського народу, то він володітиме самодостатнім національним потенціалом для боротьби, виживання, розвитку і перемог.
Велика Леся Українка, перекладаючи на порозі ХХ століття знамениту працю Френсіса Фегі «Справа ірландської мови», ніби словами європейських просвітників зверталася до українців: „Нація, – каже один ірландський письменник Томас Девіс, – повинна боронити свою мову більше ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко”.
Цей предковічний генетичний код української нації завжди нуртував у рідному Слові і в добу звитяг, і в добу принижень. Ліна Костенко у поезії «Біль єдиної зброї», згадуючи значущість сказаного Лесею Українкою: «Слово, моя ти єдиная зброє, / Ми не повинні загинуть обоє!», утверджує віру в світлу будучину України, її народу:
«Шматок землі, Ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас…
Коли ти навіть звався – Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!»
Георгій Філіпчук, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, голова секретаріату Конгресу української інтелігенції, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України.